ОСТЕОПАТІЯ

Мануальний метод допомоги організму.

У центрі уваги — ресурс здоров’я та організм як система, а не лише хвороба.

Він ґрунтується на холістичному підході, за яким людину розглядають як цілісну систему, здатну до саморегуляції.

Це здраво-центрична модель лікування — зцілення.

Всесвітня організація охорони здоров’я включає остеопатію до сфери традиційної, комплементарної та інтегративної медицини.

У лютому 2007 року в Мілані відбулася консультація ВООЗ, на якій доопрацьовували проєкт документа про орієнтири підготовки остеопатів.

Зауваження до проєкту надіслали понад 200 рецензентів із 57 країн.

У 2010 році було опубліковано остаточну версію — «Benchmarks for Training in Osteopathy» / «Стандарти підготовки в галузі остеопатії».

Документ відображає позицію міжнародної професійної спільноти.

Він наголошує на доцільності володіння широким спектром остеопатичних технік, зокрема краніальних і вісцеральних, а також знання показань і протипоказань.

Безпеку практики забезпечують кваліфікація фахівця та врахування обмежень методу.

ОСТЕОПАТ — фахівець, підготовлений до роботи з функціональними порушеннями організму в межах остеопатії.

Це кваліфікований практик-терапевт, який уміє проводити мануальну діагностику та ухвалювати ефективні рішення для профілактики й реабілітації здоров’я.

ОБ’ЄКТ ОСТЕОПАТІЇ — соматичні дисфункції.

Це потенційно оборотні структурно-функціональні порушення в тканинах і органах, які виявляються обмеженням рухливості та об’єму руху й визначаються пальпаторно.

Соматична дисфункція в МКХ-10 належить до категорії M99 «Біомеханічні порушення, не класифіковані в інших рубриках».

До неї входить підкатегорія M99.0 — «Сегментарна або соматична дисфункція», яка поділяється за ділянками тіла: від голови до нижніх кінцівок.

МКХ-10 враховує лише регіональний рівень і біомеханічний аспект.

Соматичні дисфункції класифікують за трьома ознаками.

Механізм функціонального порушення:

біомеханічний — рухливість, податливість та еластичність тканин;
ритмогенний, або гідродинамічний — в’язкість тканин, потік рідин, ендогенні ритми;
нейродинамічний — нервова регуляція.

Рівень прояву:

глобальний — організм загалом;
регіональний — один із регіонів тіла;
локальний — окремі органи та структури.

Характер: первинна або вторинна, зокрема така, що виникла як компенсація; гостра або хронічна — залежно від тривалості існування.

ІНСТРУМЕНТИ ОСТЕОПАТІЇ — мануальні техніки та прийоми.

Вибір способу допомоги залежить від виявлених соматичних дисфункцій.

Завдання остеопата — звести дані діагностики в єдину картину й визначити, на що впливати насамперед.

Принципи остеопатії, що сягають Е. Т. Стілла, допомагають побудувати ефективний протокол терапії.

ПАРАДИГМА ОСТЕОПАТІЇ виходить із уявлення про організм як про цілісну взаємопов’язану систему, здатну до саморегуляції.

Засновник остеопатії Е. Т. Стілл не розглядав своє дітище в межах фізіолого-функціональних розділів, у тому вигляді, в якому ми знаємо остеопатію сьогодні.

Його головним акцентом була здорова анатомія — структура та функція.

В. Г. Сазерленд зробив неоціненний внесок у створення краніосакрального розділу.

Пізніше європейські остеопати розвинули й збагатили остеопатію інструментами роботи з внутрішніми органами.

Так, до кінця XX століття ми отримали три усталені розділи сучасної остеопатії:

структуральний — робота з опорно-руховим апаратом, його суглобами, м’язами, зв’язками, фасціями тощо;

краніосакральний — робота зі структурами краніосакральної системи, з функцією її ритму, мозком і всією ЦНС;

вісцеральний — робота із системами та внутрішніми органами і їхніми взаємозв’язками.

В основі остеопатичного підходу лежать положення, що сягають ідей Стілла й оформлені в 4х основних принципах остеопатії:

Структура й функція організму взаємопов’язані.

Повноцінна функція впливає на стан структури, а стан структури, у свою чергу, визначає можливості функції.

«Правило артерії» — найвище правило.

Вільна циркуляція рідин організму вважається важливою умовою нормальної функції та здатності тканин до адаптації.

Здатність організму до саморегуляції та адаптації.

Розуміння механізмів порушень і усунення виявлених перешкод входять до остеопатичного підходу до підтримки природних механізмів регуляції організму.

Єдність людини.

Людина — цілісна система. Формулювання Стілла «тіло, розум і дух» у сучасному контексті підкреслює значущість психоемоційних процесів.

ОСТЕОПАТІЯ

ОСТЕОПАТІЯ

Мануальний метод допомоги організму.

У центрі уваги — ресурс здоров’я та організм як система, а не лише хвороба.

Він ґрунтується на холістичному підході, за яким людину розглядають як цілісну систему, здатну до саморегуляції.

Це здраво-центрична модель лікування — зцілення.

Всесвітня організація охорони здоров’я включає остеопатію до сфери традиційної, комплементарної та інтегративної медицини.

У лютому 2007 року в Мілані відбулася консультація ВООЗ, на якій доопрацьовували проєкт документа про орієнтири підготовки остеопатів.

Зауваження до проєкту надіслали понад 200 рецензентів із 57 країн.

У 2010 році було опубліковано остаточну версію — «Benchmarks for Training in Osteopathy» / «Стандарти підготовки в галузі остеопатії».

Документ відображає позицію міжнародної професійної спільноти.

Він наголошує на доцільності володіння широким спектром остеопатичних технік, зокрема краніальних і вісцеральних, а також знання показань і протипоказань.

Безпеку практики забезпечують кваліфікація фахівця та врахування обмежень методу.

ОСТЕОПАТ — фахівець, підготовлений до роботи з функціональними порушеннями організму в межах остеопатії.

Це кваліфікований практик-терапевт, який уміє проводити мануальну діагностику та ухвалювати ефективні рішення для профілактики й реабілітації здоров’я.

ОБ’ЄКТ ОСТЕОПАТІЇ — соматичні дисфункції.

Соматична дисфункція в МКХ-10 належить до категорії M99 «Біомеханічні порушення, не класифіковані в інших рубриках».

До неї входить підкатегорія M99.0 — «Сегментарна або соматична дисфункція», яка поділяється за ділянками тіла: від голови до нижніх кінцівок.

МКХ-10 враховує лише регіональний рівень і біомеханічний аспект.

Соматичні дисфункції класифікують за трьома ознаками.

Механізм функціонального порушення:

біомеханічний — рухливість, податливість та еластичність тканин;

ритмогенний, або гідродинамічний — в’язкість тканин, потік рідин, ендогенні ритми;

нейродинамічний — нервова регуляція.

Рівень прояву:

глобальний — організм загалом;

регіональний — один із регіонів тіла;

локальний — окремі органи та структури.

Характер: первинна або вторинна, зокрема така, що виникла як компенсація; гостра або хронічна — залежно від тривалості існування.

ІНСТРУМЕНТИ ОСТЕОПАТІЇ — мануальні техніки та прийоми.

Вибір способу допомоги залежить від виявлених соматичних дисфункцій.

Завдання остеопата — звести дані діагностики в єдину картину й визначити, на що впливати насамперед.

Принципи остеопатії, що сягають Е. Т. Стілла, допомагають побудувати ефективний протокол терапії.

ПАРАДИГМА ОСТЕОПАТІЇ виходить із уявлення про організм як про цілісну взаємопов’язану систему, здатну до саморегуляції.

Засновник остеопатії Е. Т. Стілл не розглядав своє дітище в межах фізіолого-функціональних розділів, у тому вигляді, в якому ми знаємо остеопатію сьогодні.

Його головним акцентом була здорова анатомія — структура та функція.

В. Г. Сазерленд зробив неоціненний внесок у створення краніосакрального розділу.

Пізніше європейські остеопати розвинули й збагатили остеопатію інструментами роботи з внутрішніми органами.

Так, до кінця XX століття ми отримали три усталені розділи сучасної остеопатії:

структуральний — робота з опорно-руховим апаратом, його суглобами, м’язами, зв’язками, фасціями тощо;

краніосакральний — робота зі структурами краніосакральної системи, з функцією її ритму, мозком і всією ЦНС;

вісцеральний — робота із системами та внутрішніми органами і їхніми взаємозв’язками.

В основі остеопатичного підходу лежать положення, що сягають ідей Стілла й оформлені в 4х основних принципах остеопатії:

Структура й функція організму взаємопов’язані.

Повноцінна функція впливає на стан структури, а стан структури, у свою чергу, визначає можливості функції.

«Правило артерії» — найвище правило.

Вільна циркуляція рідин організму вважається важливою умовою нормальної функції та здатності тканин до адаптації.

Здатність організму до саморегуляції та адаптації.

Розуміння механізмів порушень і усунення виявлених перешкод входять до остеопатичного підходу до підтримки природних механізмів регуляції організму.

Єдність людини.

Людина — цілісна система. Формулювання Стілла «тіло, розум і дух» у сучасному контексті підкреслює значущість психоемоційних процесів.

Філософія остеопатії, закладена Стіллом, формує остеопатичне мислення як КУЛЬТУРУ ТЕРАПІЇ.